Головна обсерваторія

Одною з найгучніших екологічних катастроф 2022-го року стала загибель дельфінів у Чорному морі. Про неї з високої міжнародної трибуни говорив Володимир Зеленський, писали світові ЗМІ, а генеральна прокуратура розпочала розслідування цієї справи як екоциду.

А два тижня тому в Полтаві сталася подібна історія. Тільки замість дельфінів на морському березі жертвами у ній стали кажани на землі перед одним із багатоповерхових будинків.

Колонія тваринок зимувала на балконі одної з квартир, а коли люди про це дізналися – вирішили позбавитися від сусідів у найбільш зрозумілий для себе спосіб. Їх викинули попри те, що тварини були у сплячці, попри те що високо і те, що на вулиці холодно. Не кажучи вже просто про те, що йдеться про живих істот – родичів котів, собак і, зрештою, наших.

У цих двох історіях справді вистачає цікавих паралелей.

І китоподібні, і рукокрилі – "дивні" ссавці. Одні плавають у воді, як риби, інші – ширяють в повітрі наче птахи. Обидві групи послуговуються ехолокацією. Тобто, здатні добре "бачити" навколишній світ за допомогою звуків, що відбиваються від різних об'єктів.

Щодо кількості, то загиблих дельфінів у перший рік повномасштабної війни знайшли близько тисячі, хоча насправді їх було більше.

А в Полтаві постраждало близько півтори тисячі кажанів, із яких, на щастя, більшу частину врятували волонтери та фахівці реабілітаційного центру в Харкові.

Чим ці історії різняться, так це відгуком у суспільстві: долю кажанів вже майже ніхто не обговорює, а слово "екоцид" щодо їхнього вбивства навіть не звучало.

Щоб краще розібратися, хто такі кажани, "Головна обсерваторія" запросила в гості хіроптерологиню Олену Годлевську з Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України. Назва її спеціалізації не пов'язана з англійським словом "hero", хоча щось героїчне є, напевне, в кожному, хто одного разу вирішив стати зоологом в Україні і продовжує свій шлях сьогодні.

У випуску ми говоримо про те,

чому всі майже тридцять видів рукокрилих в Україні потрапили до Червоної книги

чому ці тварини впадають у сплячку замість того, щоб летіти у вирій, як це роблять багато пташок;

де в Полтаві ночували руді вечірниці, коли там не було багатоповерхівок із балконами;

як розмножуються кажани;

що робити, якщо зустрілися несподівано з кажаном, але не хочете стати ворогом природи і негативним персонажем новин та соцмереж.

І багато іншого про рукокрилих.

На самому початку повномасштабного російського вторгнення в Україну з директором Національного антарктичного наукового центру Євгеном Диким зв'язалися його польські колеги, щоб домовитися про співпрацю.

До вторгення в Україну сполучення між польською антарктичною станцією "Арцтовський" та рештою світу забезпечувало російське судно. Іржаве, хоча й дешеве "корито". Але оскільки відтоді, за словами поляків, "русский корабль ходит только нах*й", вони хотіли домовитися, щоб тепер людей та вантажі на "Арцтовського" доставляв український криголам "Ноосфера".

До 2021-го року під назвою "RRS James Clark Ross" він вже два десятки років був на службі у Великої Британії, де допомагав проводити полярні наукові дослідження. А всього за пів року до початку повномасштабної війни його придбала Україна, щоб самостійно забезпечувати життя антарктичної станції "Академік Вернадський".

Після підписання угоди про купівлю судно встигли пригнати в Україну, переоформити всі документи на нього, провести технічне обслуговування, з нуля набрати команду і закупили все необхідне для експедиції на край світу.

"Поки судно стояло на морському вокзалі в Одесі, ми прямо в ньому, як в готелі днювали і ночували", – розповідає Євген Дикий.

І потім додає, що поміж цим усім на криголамі провели ще й сотню екскурсій для школярів – ніби знали, що далі вже буде не до екскурсій.

17-го листопада цього року "Ноосфера" почала свій третій арктичний сезон – вирушала з людьми та вантажами спочатку до "Арцтовського", а потім – до "Академіка Вернадського".

А ми в черговому випуску "Головної обсерваторії" зустрілися з Євгеном Диким для того, щоб поговорити про сьогодення та історію українських досліджень в Антарктиді. Ця історія, до речі, незрівнянно старіша, ніж станція "Академік Вернадський" і навіть старіша за її пряму попередницю – британську станцію "Фарадей".

"Перегони озброєнь" – так можна назвати те, що відбувається між людьми та бактеріями.

Спершу, хвороботворні бактерії дошкуляють нам тисячами років, а ми не можемо дати їм відсіч. Потім, у XX столітті ми знаходимо пеніцилін – потужну "зброю" для лікування різноманітних бактеріальних інфекцій, що рятує безліч життів. І думаємо, що вхопили Бога за бороду.

Але невдовзі виявилось, що бактерії чомусь бояться пеніциліну не так сильно, як раніше. Тоді науковці знайшли нові антибіотики, які були ефективними, але бактерії навчилися опиратися і цим сполукам.

Так триває до сьогоднішнього дня. Знаходити нові антибіотики стає все важче, а бактерії все більше ігнорують старі препарати. Це явище носить назву антибіотикорезистентність.

За даними ВООЗ в 2019-му році безпосередньо через інфекції, викликані нечутливими до антибіотиків бактеріями, у світі померло майже 1,3 мільйонів людей. І ще майже п'ять мільйонів смертей так чи інакше пов'язано з явищем антибіотикорезистентності.

Якщо говорити про економічний вимір проблеми, то за даними Світового банку в 2030-му році світовий ВВП може втратити більше 3% через антибіотикорезистентні бактерії. Сюди входять не тільки безпосередньо медичні витрати, але вплив на ринок праці та інші опосередковані наслідки.

В Україні ця проблема актуальна навіть більше, ніж в багатьох інших країнах, зокрема й через війну. Поранені військові та цивільні, на жаль, стикаються під час лікування у стаціонарах з інфекціями, стійкими до антибіотиків.

В цьому випуску "Головної обсерваторії" проблему антибіотикорезистентності ми обговорили з мікробіологинею, старшою науковою співробітницею Інституту молекулярної біології і генетики НАН України Оленою Мошинець.

Зокрема, в цьому в цьому випуску ми говоримо про те,

• як відрізняється проблема антибіотикорезистентності в Україні та Європі;
• чому одні нові антибіотики вже не працюють, тоді як деякі старі – все ще "у справі";
• якими є успіхи українських науковців та лікарів у боротьбі з інфекціями, викликаними антибіотикорезистентними бактеріями;
• до чого тут ідеї Чарльза Дарвіна;
• чи є в нас інша "зброя" проти бактерій крім антибіотиків –

І багато іншого.

Найперша асоціація, яку викликає слово "діамант" в більшості людей – це розкіш, багатство, привілейований вищий світ. А ще недавно світові ЗМІ писали про них в іншому контексті: ЄС ухвалив 12-ий пакет санкцій проти Росії, який серед іншого передбачає заборону на імпорт діамантів із РФ. Чудово!

Але ми в новому епізоді "Головної обсерваторії" вирішили піти нетрадиційним шляхом і поглянути на коштовні камені з боку науки – в першу чергу мінералогії. І повірте авансом: з'ясували, що ми про всі ці смарагди, бірюзу, рубіни та інші по великому рахунку знали дуже небагато.

Виявляється, що, наприклад, алмази, (це ті, що в умілих руках перетворюються на діаманти) зустрічаються в природі дуже часто, якщо порівнювати з більшістю інших дорогоцінних каменів. Але дивним чином це не робить їх дешевими і доступними. З іншого боку, є такий дорогоцінний мінерал, як танзаніт. В усьому світі його добувають в одному єдиному родовищі (саме так, у Танзанії). Але це не робить його захмарно дорогим.

До речі, чи знаєте ви, чому взагалі мінерали стають дорогоцінними? В переважній більшості випадків для цього є цілком об'єктивні фізичні та хімічні властивості, які можна виміряти спеціальними інструментами. Зокрема, блиск і твердість. Остання вимірюється за відомою нам ще зі школи шкалою Мооса, де "1" – це тальк, а "10"– це алмаз. Всі інші мінерали – дорогоцінні вони чи ні, розташовані десь між ними. Але чи знали ви, що різниця між "9" і "10" у цій шкалі – незрівнянно більша, ніж між "1" та "2"?

А що деякі штучні камені у промислових масштабах виробляються вже більше ста років? Тому, якщо у спадок від прабабусі вам дісталася обручка з величезним червоним кристалом, то це не обов'язково привід вважати себе багатієм.

А що дорогоцінні мінерали використовуються не лише в ювелірній справі, але й у техніці? Причому, йдеться не тільки про алмази з їхньою винятковою твердістю.

Крім цього, в новому епізоді "Головної обсерваторії" ми говоримо про те:

• як та чому "вмирають" перли й бірюза;
• де в Україні є родовища дорогоцінних каменів та до чого тут ракетна промисловість;
• який дорогоцінний матеріал родом із сучасного Афганістану знайшли в гробниці Тутанхамона;
• які існують імітації коштовних каменів та чому на них є попит.

Розповідає Євген Науменко, науковець із Національного науково-природничого музею НАН України, до якого "Головна обсерваторія" завітала в гості цього разу.

"Скелет у шафі" – це якась таємниця, при чому, не дуже приємна. Але цього разу "Головна обсерваторія" відвідала місце, де "скелети у шафах" рахуються на сотні. Попри те, що таємниць тут – хоч греблю гати, місце дуже приємне. Особливо, якщо вас цікавить історія життя на Землі.

Це палеонтологічний відділ Національного науково-природничого музею НАН України, де ми зустрілися з палеонтологом, провідним науковим співробітником музею Леонідом Горобцем. І поговорили:

• про те, чому печерний ведмідь – зовсім не наш бурий ведмідь, який оселився в печері, а інша тварина з іншою поведінкою, яка виявилася фатальною для його виду;
• про те, чому в давнього слона динотерія один бивень завжди був коротшим за інший;
• про те, чому в черепа волохатого носорога один ріг несправжній (інший все ж справжній і ось це вже дійсно дивно);
• про те, як в музеї опинився скелет морської корови та чому скелети сучасних китів зберігаються саме в палеонтологічному відділі, а не зоологічному, разом з іншими сучасними тваринами;

а також послухали, як звучать кістки мамонта та дізналися, чому потрібно хоч іноді дивитися вище вітрин. Звісно, суперзірки цієї програми – динозаври. Їх на території України не було (майже), але навіть попри це їхні рештки в музеї можна побачити.